Тетяна Кацевич: про виклики, які стоять перед Європейським Союзом та Україною, а також про роботу у Європейському Парламенті

tania_and_liliia.jpg

Лілія: Таню, привіт! Ти хочеш присвятити своє життя темі міжнародних відносин та міжнародних комунікації, зокрема питанню співпраці України із Європейським Союзом. При цьому, існує думка, що держави не дуже люблять інвестувати у жінок-фахівчинь у цій галузі. Побутує стереотип, що ця інвестиція може себе не виправдати: держава вкладає кошти у певну жінку, відправляє її працювати консулкою у іноземну країну, а вона влаштовує там своє особисте життя та не повертається, відповідно, «гроші на вітер».

У зв’язку із цим, розкажи, будь ласка, чому ти обрала, все-таки, міжнародні відносини та міжнародну комунікацію, оскільки твоя спеціальність – це «політологія»? А також, на твою думку, чи є місце жінці в міжнародних відносинах?

Тетяна: Вітання! По-перше, я абсолютно не погоджуюсь із думкою про те, що жінки цікавляться міжнародною сферою тільки з метою успішного влаштування особистого життя. Ймовірно, існували певні прецеденти, коли жінка йшла працювати у міжнародні відносини та міжнародну комунікацію з метою «вигідно вийти заміж» чи влаштувати життя за кордоном, переїхавши на постійне місце проживання у країну з вищим рівнем життя. Але вони аж ніяк не задають тренди. Хоча саме такі прецеденти могли призвести до того, що жінки у цій сфері значно недооціненні, в Україні особливо.

Враховуючи свій досвід роботи із європейськими інституціями зазначу, що гендерний баланс в органах Європейського Союзу (ЄС) значно краще дотримується, аніж в нашій країні. Наприклад, 40% від складу Європейського Парламенту (ЄП) наразі складають жінки, а очільницею Європейської Комісії призначили Урсулу фон дер Ляйен. Варто підкреслити, що до 2019 цю посаду посідали лише чоловіки. У країнах ЄС уже давно не вважається нормальним говорити, що жінки поступаються чоловікам своїм розумом, здібностями чи особистими характеристиками у сфері міжнародних відносин та міжнародних комунікацій. Причина криється у тому, що ЄС досить тривалий час працює над подоланням гендерних стереотипів, зокрема щодо місця жінки сфері дипломатії. Але в Україні вони ще присутні. Пояснення цьому можна знайти як в об’єктивних, так і суб’єктивних причинах. Зокрема, загальний рівень життя країни впливає на подальший вибір особою професії і, можливо, деякі жінки дійсно розглядають сферу міжнародних відносин і міжнародних комунікацій як таку, що у подальшому може допомогти їм у вирішенні особистих питань. Та я підкреслюю, що такі випадки у ХХІ столітті – це швидше рідкість. Більшість знайомих мені дівчат, які присвятили себе цій темі, уже давно успішно працюють в Раді Європи, в Європейському Парламенті, інших інституціях ЄС і мотивує їх це робити не бажання покинути Україну та вдало влаштуватись за кордоном, а прагнення професійного розвитку та підтримки нашої держави з-середини владних організацій, від яких часто залежить те, яким чином буде розвиватись Україна.

До речі, саме досвід моїх колежанок і є відповіддю на перше запитання: чому я обрала сферу міжнародних відносин та міжнародних комунікації? Насправді, вона дуже тісно пов’язано з моєю спеціалізацією – «політологія». Після подій 2014 я зрозуміла, що саме міжнародні відносини та дипломатія відіграють вирішальну роль у тому, яким чином сприймають нашу країну, визначають її образ, а також уможливлюють чи унеможливлюють прийняття певної стратегії у боротьбі із сучасними викликами, зокрема пропагандою.

Лілія: Значну увагу ти приділяєш дослідженню ЄС як в теоретичному, так і в практичному аспектах. Зокрема, ти проходила стажування у Європейському Парламенті та мала навчальні візити до Європейської Комісії. Що найбільше тебе вразило у діяльності цих інституцій і які кращі практики ти б хотіли перенести в українські реалії?

Тетяна: Темою ЄС я почала цікавитись навчаючись на другому курсі філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Спочатку я писала численні курсові роботи та статті на конференції щодо засад його функціонування. Згодом зацікавилась дослідженням екзистенційної ідеї існування ЄС у аспекті філософії та культурології.

Щодо практичного досвіду, то на першому курсі магістерської програми я поїхала по обміну на навчання до університету в Страсбург. Там я стала студенткою Інституту політичних наук. Його навчальна програма передбачає обов’язковий практичний компонент у вигляді проходження кожним студентом стажування в одній із європейських інституцій.  Я обрала трьох тижневе стажування у ЄП. Ми відвідували засідання парламенту, брали участь у підготовці різноманітних зустрічей, спілкувались із депутатами, що були представниками різних ідеологічних бачень, країн та регіонів, статі, етнічного та соціального походження. Одні із них були євроскептикам, інші – єврооптимістами. Річ, яка мене вразила чи не найбільше – усі вони щиро намагались нам пояснити совою позицію, використовуючи чітку аргументацію, приклади та дані, без популізму та беззмістовної риторики.

На мою думку, було б чудовим в українському парламенті запровадити таку ж культуру відкритості, яка присутня у ЄП. Ти можеш абсолютно спокійно підійти до будь-якого європарламентаря після засідання і поставити йому уточнююче запитання щодо закону чи позиції, яку вони обговорювали. Відсутнє відчуття мега-важливості якоїсь окремої персони по типу «я депутат трьох скликань, тож до мене потрібно записуватись у чергу та ставити тільки чітко погоджені наперед запитання». Жодних інсценуацій. Окрім цього, вражає професіоналізм депутатів. Кожний із них може переконати тебе у тому, що його позиція є найбільш виваженою і прийнятною для європейського врядування.

Відкритість ЄП проявляється у ще одному аспекті: навіть по закінченню стажування я могла легко відвідувати засідання. Для цього потрібно було просто показати документ, що ідентифікує особу, на вході у будівлю. Без жодних перепон та попередніх записів можна було зайти та послухати виступ прем’єр-міністра Іспанії. Хоча зазначу, що серед європейців немає такого ажіотажу щодо відвідування засідань парламенту чи інших владних інституцій, як в українців.

Лілія: Продовжуючи тему ЄС не можу не згадати одну із твоїх робіт – «Криза Європи без кордонів». Про яку саме кризу ти ведеш мову?

Тетяна: Це була робота, підготовлена у межах конференції, у якій я брала участь у Страсбурзі минулого року. ЇЇ учасники були поділені на мультинаціональні групи, перед яким поставили завдання підготувати проект щодо того, яким ми бачимо майбутнє Європи з точки зору перегляду Шенгенської угоди (договору «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу»). Зокрема, потрібно було визначити, чи є на нашу думку сучасна візова політика ЄС ефективною та чи дійсно унеможливлює вона терористичні атаки чи, навпаки, перешкоджає дієвій співпраці ЄС з тими країнами, з якими був установлений безвізовий режим. Наша група дійшла висновку, що, по-перше, хоча в таких країнах як Україна і запроваджено безвізовий режим, прикордонні служби не виключають їх громадян з реєстру потенційних терористів і перевіряють інколи занадто прискіпливо. Це свідчить про не достатню ефективність такого явища як «безвізовий режим» та потребу у розширенні території дії Шенгенської угоди. По-друге, у контексті євроінтеграційних процесів безвізовий режим із потенційними членами для підписання Угоди про асоціацію потрібно запроваджувати значно раніше, аніж саме підписання цього документу. Таким чином громадяни цих держав отримають можливість на практиці дізнатись, яким є життя в ЄС, як його бачить житель Німеччини, Італії чи Естонії. Це забезпечить більш виважений підхід обох сторін (ЄС і потенційної країни для підписання Угоди про асоціацію) щодо подальших дій та відносин.

Лілія: Інша тема досліджень, якій ти приділяєш багато уваги – європейська ідентичність та національна держава. На твою думку, чи існує єдина європейська ідентичність, чи, все-таки, жителі країн-членів ЄС вважають себе, перш за все, французами та француженками, литовцями та литовками, шведами та шведками?

Тетяна: Розпочати варто із того, що тема європейської ідентичності наразі стоїть досить гостро, враховуючи Brexit та конфлікти в Іспанії. Загалом, більшість авторів притримуються думки, що єдиної гомогенної ідентичності, прийнятної для усіх країн ЄС, немає. У кожній із них існує різний рівень відчуття «європейськості» і залежить він від багатьох факторів. Соціологічні опитування свідчать, що 60-80% жителів країн найбільш сильних та розвинутих економікам ЄС (Франція, Німеччини, Нідерланди, Люксембург) ідентифікують себе, перш за все, як європейців, потім як представників відповідних суверенних країн, а вже згодом – як представників окремих регіонів: Саксонії, Баварії, Шампаню чи Ельзасу. Тобто регіональні характеристики також враховуються. Проте у таких країнах як Італія, Греція, Португалія та Іспанія значно менша кількість людей ідентифікують себе із європейцями – орієнтовно 10-20%. Таким чином, можна простежити кореляцію між рівнем економічного достатку в країні та рівнем націоналістичних нахилів населення.

Більше того, існують певні соціологічні портрети людей, які більш схильні визначати себе як європейців. Вони включають такі характеристики, зокрема, як: вік, стать, рівень освіти, матеріального забезпечення тощо. Найбільш прогресивною у цьому аспектів є молодь, що має ступінь бакалавра і вище, стабільний середній рівень заробітку та відчула на собі переваги Європи «без кордонів», мобільності та доступу до ресурсів.

Багато європейських дослідників зазначають, що ЄС базується не на економіці, а на цінностях і культурі, що і визначають приналежність до «європейського духу». Це і демократія, і толерантність, повага, захист та забезпечення прав жінок. Саме вони уніфікують європейську ідею. У тих країнах, де ці цінності знаходять свій практичний вияв, рівень «європейськості» серед населення дуже високий. Звісно, не можна говорити, що такі ж постулати не притаманні Америці чи Китаю. Але сама ця історично-культурна традиція бере витоки з двох великих цивілізацій: грецької та римської. Вони задали певний тренд. До речі, Україна ментально також належить саме до цього європейського простору і українське суспільство споконвіків культивувало аналогічні цінності.

Лілія: Ураховуючи таку значну різницю у сприйнятті себе жителями країн-членів ЄС як європейців чи як жителів певних суверенних держав, на твою думку, яким є найбільш імовірним варіант розвитку ЄС?

Тетяна: Це достатньо складне запитання, яке стоїть на порядку денному всіх європейських студій в університетах, а також перед французькими та німецькими політологами, які фактично є провідними експертами у цій сфері. Основні дві опозиційні думки наступні:

  • Brexit – це лише перший тривожний «дзвіночок», який є свідченням поступового розпаду союзу;
  • Brexit – це явище, яке сприятиме ще більшій консолідації та об’єднанню країн ЄС.

Якщо перша позиція є достатньо зрозумілою для більшості, то друга потребує певних роз’яснень. Велика Британія завжди була досить специфічною країною, острівною, з власною історією та менталітетом. Вона не виходить із так званого «європейського лона» та ніколи не була націлена на повноцінну європейську інтеграцію. Відповідно, панує думку, що після Brexit зв’язки між споконвічними партнерами (країнами Бенілюксу, Францією, Німеччиною) можуть стати ще сильніше.

Хоча, насправді, прогнозувати щось досить важко, тож я вважаю, що наступні декілька років ЄС буде переживати одну із найбільших криз за усю історію свого існування. Який із зазначених вище варіантів ми отримаємо на практиці покаже тільки час. Хоча не потрібно забувати про фактор Росії, яка використовує кризи в інших кранах для того, щоб закріпити свої позиції на міжнародній арені та дестабілізувати усталений порядок. Вона може докласти значних зусиль для того, щоб ще більше розхитати ЄС та послабити його позиції. Це є один із маніпулятивних ходів Росії задля відволікання уваги міжнародної спільноти, зокрема, від питань України, Грузії та Молдови.

Лілія: Ти зазначила Росію. Вона має досить потужний авторитет на міжнародній арені: до неї прислухаються, її бояться. Які кроки Україні варто зробити задля того, щоб укріпити свої позиції?

Тетяна: Розмірковувати про це легко, а пропонувати та втілювати в життя конкретні дії – складно. Упродовж тривалого часу ми пограємо в інформаційній війні Російській Федерації. Свою пропагандиську компанію вона ефективно та цілеспрямовано веде роками, а Україна цим питанням взагалі не займалась. Це далось взнаки з початком війни на Сході України. Багато європейців дивляться на ситуацію, що склалась, крізь призму інформації, яку їм подають російські або про-російські ресурси. Україна ж не те що не займається популяризацією правдивих відомостей, вона є повністю інертною. Для прикладу, перші особи держави, особливо на початку воєнних дій, не називали Росію агресором, уникали будь-яких прямих звернень до неї у цьому контексті. Тобто, на найвищому державному рівні привілеєм називати речі своїми іменами не користувались. А якщо країна, на яку напали, не має власної позиції, то і Європа не зможе зрозуміти, що відбувається та як реагувати на те, що відбувається. Відповідно, Україні як державі наразі потрібно чітко визначити свою позицію щодо війни на Сході та стосунків із Росією, сформувати зрозумілі меседжі та транслювати їх в країни ЄС. Цим повинні займатися провідні міністерства і дипломатична служба.

Лілія: Наразі ти проходиш стажування у секретаріаті комітету з питань інтеграції України з Європейським Союзом. Якби у тебе була можливість прийняти у межах його діяльності лише один закон, але з гарантією виконання. Що б це був за закон?

Тетяна: Досить несподіване запитання, адже наразі комітет переважно розглядає законопроекти, щодо яких він не є головним, а дотичним у контексті уніфікації українського законодавства і законодавства ЄС. Вони включають абсолютно різні сфери, починаючи від медичної і закінчуючи твердими побутовими відходами.

Я вважаю, що нам потрібно досить виважено підійти до питання європейського права, проаналізувати, які міжнародні конвенції, договори та угоди, що були укладені, підписані та ратифіковані країнами ЄС, ще не є частиною законодавства України, та виправити цю ситуацію. Ймовірно, це не вдасться зробити у межах одного закону, але це значно наблизить нас до ЄС, адже європейська інтеграція – це не лише політична інтеграція, а реформування усіх сфер на законодавчому рівні.

Лілія: Для цього має бути проведена колосальна робота. Підсумовуючи нашу розмову поставлю трішки особисте запитання: чи є якась особа у сфері міжнародних відносин, міжнародної комунікації або загалом із публічного простору, яка тебе надихає?

Тетяна: Насправді мене надихають декілька осіб, але особливо – Рут Гінзбург, що є суддею Верховного Суду США. Своєю титанічною роботою упродовж декількох десятиліть вона доводить, що жінки мають мати рівні з чоловіками права та можливості щодо доступу до роботи у всіх сферах, включно з тими, які історично вважались «чоловічими». ЇЇ рішучість, цілеспрямованість, працьовитість, безстрашність у подоланні стереотипів завжди нагадують мені про те, що ніколи не потрібно здаватися і що «шлях у тисячу миль починається з одного кроку». Якщо ти чогось прагнеш і щодня будеш робити кроки на зустріч своїй мрії, то обов’язково досягнеш бажаного.

Лілія: Я з тобою абсолютно погоджуюсь: якщо хтось зміг цього досягнути, то чому ми не зможемо? Дуже дякую за таку пізнавальну і цікаву розмову. Тепер усі із захопленням будуть очікувати на вирішення тієї кризи, яку наразі переживає ЄС, та сподіватись, що Україна за будь-яких умов зможе знайти своє гідне місце на світовій мапі.

tania.jpg

 

Інтерв’юерка: Лілія Антонюк,

виконавча директорка ГО «Жіноча Ліга», інтернка секретаріату комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин

Респондернка: Тетяна Кацевич,

інтернка секретаріату комітету з питань інтеграції України з Європейським Союзом

Undefined